Знайомство з Монографією Є.Букета «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини»

Тема: Презентація монографії Є.Букета

«Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини»

Мета:   Познайомити широкий загал читачів з історичним дослідженням молодого українського вченого-історика Є.Букета про події на Київщині та Фастівщині в період Коліївщини.

              Провести спільну роботу з Фастівським краєзнавчим музеєм. Долучити до презентації учнів школи.

             Виховувати у дітей любов до Батьківщини, історичного минулого нашого краю.

Презентація побудована на цитатах автора Є.Букета за планом:

1.     Коліївщина як історична подія

2.     Біографія І.Бондаренка

    а) походження

    б) молоді літа

    в) участь в Гайдамацькому русі.

3.     Коліївщина після смерті І.Гонти

а) І.Бондаренко очолює рух коліїв (червень-серпень 1768 р)

б) арешт І.Бондаренка

в) страта І.Бондаренка

4.     І.Бондаренко в літературі

а) твори XIX століття

б) гайдамацький рух у Т.Г.Шевченка

в) фастівський письменник М.Г.Глухенький

г) сучасна українська література

5.     Висновки автора Є.Букета

Розповідь учнів супроводжується музичними творами: пісні «Козаченьки», «Бандуристе – орле сизий», «Біла голубка» та відеопрезентацією.

Зустріч закінчується виступом автора книги Є.Букета та його відповідями на запитання гостей.

Цитати автора Є.Букета з книги «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини»

1.     Восени 1767 року в монастирях Придніпров’я під виглядом послушників оселилась група запорозьких козаків. Очолював групу Йосип (Юсько) Шелест. Її ядро складалося з восьми осіб. Краєзнавець з Умані Григорій Юхимович Храбан, який більше 30 років досліджував Коліївщину, припускає, що до групи Шелеста належали, окрім Максима Залізняка, Кіндрат Лусконіг, Микита Швачка, Андрій Журба, Василь Бурка, Демян Чернявщенко та Іван Бондаренко. Саме вони починали агітувати українців до повстання.

2.     Іван Бондаренко народився в селі Грузька Київського повіту, яке у той час належало магнатам Харлінським, у сім’ї бондаря (ремісника, що виготовляв бочки) близько 1740 року. Його мати рано овдовіла, сім’я не могла вести власне господарство, тож у вісім років хлопець пішов працювати сторожем при поміщицькій кухні, за іншими даними – пастухом. Івану завжди діставалась найтяжча робота – і в свята, і в будні, а за погане її виконання його часто били. Кілька років він терпів таке своє становище, та одного разу не витримав і втік з поміщицького двору. Сказавши собі: «Дай Боже ноги, куди очі глядять туди й дорога», він вирушив за кордон шукати притулку.

3.     Сам отаман Бондаренко на допиті в Чорнобилі 4 серпня 1768 року так розповів про себе: «Вийшов з Грузьки до Січі від батька й матері вже літ тому з 15. В січі пробув років 5 у козака на ім’я Семен Канівський, шинкаря куреня Канівського.»

4.     Отже, Іван Бондаренко потрапив на Лівобережжя. Там він записався до Канівського куреня. Молодий козак знайомиться з Йосипом Шелестом, Максимом Залізняком та Микитою Швачкою, майбутніми гайдамацькими ватажками, вчиться у них бойової майстерності. Серед гайдамаків згодом знаходить Іван нерозлучно товариша – Нечаєнка й стає справжнім «лицарем і характерником»: він навичвся замовляти зброю так, що куля його не брала. Напередодні повстання мати отримала листа від сина, в якому він обіцяв її провідати.

5.     Швачка розпорядився зібрати всіх гайдамаків у Фастові одразу після того, як отримав повідомлення про арешт Залізняка і Гонти. Тут в перших числах липня 1768 року відбулася чергова рада повстанців. Рада проголосила полковником Микиту Швачку, підполковниками було обрано Івана Бондаренка і Андрія Журбу. Гайдамаки оголосили своїми ворогами не тільки ляхів і жидів, а ще й москалів.

6.     Воли тягнули сани, хоча все відбувалося влітку, на санях було навалено безліч усякої живності: сало, масло тощо, серед вузлів і бочечок усюди стирчали жердини, на яких розвішані були ковбаси. Вінки з ковбас прикрашали роги волів. За саньми йшли цілі табуни биків, корів, телят, потім везли мішки з грошима: тут було і золото, і срібло, і мідь.

     Бондаренко поглянув на здобич і звернувся до гайдамаків: «Дякую, хлопці! Добре впоралися. Ідіть тепер погуляйте на моїй батьківщині.»

    Гайдамаки пішли пити і танцювати. Бондаренко тим часом покликав свою матір і родичів і сказав їм: «Беріть усе це золото і срібло, і їдьте за Дніпро, там змініть свої прізвища і живіть мирно у добробуті. Тут мені не вічно буде розпоряджатися, а коли мене не стане, біда чекатиме на вас.»

   Так він виселив весь свій рід із села.

   Тим часом польське військо дізналося про місце зупинки Бондаренка і до Грузької відправлений був загін гусар з наказом узяти Бондаренка і спалити село.

   Гусари встигли спалити лише один двір у кінці села і відступили до Макарова. Бондаренко після того не довго вже залишався у Грузькій. Він роздав табуни корів і биків дівчатам на придане, особливо щедро нагороджував тих, які сподобалися йому в танці. Роздав заміжнім усе надбане у здобич – тканини, одяг, моніста – і виїхав з Грузької на Макарів.

7.     Ось як про обставини свого захоплення згадує сам Іван Бондаренко: «За другим відвіданням Бородянських козаків вирушив з Грузької і прибув до Макарова. Там же й ночував, де вночі від козаків під моєю командою будучих, разом з іншими п’ятьма козаками зв’язаний і в полон взятий.

8.     Едвард Руліковський у «Словнику географічному королівства Польського та інших країв слов’янських» зазначає, що Іван Бондаренко був четвертований саме 8 серпня 1768 року в селі Карпилівка за вироком суду магдебурзького овруцького. Онопрій Покотило, Павло Вакуленко, Білогубенко і деякі інші гайдамаки були страчені в Чорнобилі разом із ватажком.

9.     У всьому таборі раптом почалося велике хвилювання. За першого ж сигналу від вартових Бондаренко був уже на коні. Передовий загін серед загального хаосу, з поспіхом і галасом виходив з дитинця замкового. Перед ним на відстань прицільного пострілу вийшло кілька вершників, серед яких на чолі сам отаман Бондаренко.

Був то чоловік середнього зросту, гарної статури з дуже довгими завивистими вусами. Каптан на ньому, а радше жупан, був весь з понсового оксамиту, шаровари зелені суконні, підперезаний в поясі сріблястим, на чотири цали (2,48 см), широким паском. При тому лядовниця висіла спереду, кілька пар боєприпасів за поясом, на голові замашиста шапка.

10.  Фольклорист і співак Олексій Заєць записав у селі Фасовій від Ольги Петрівни Красюк (1926 р.н.) такий варіант:

Їхав Якименко до млина з мукою,

Зустрічає Бондаренко

В лісі Обідному:

-      Здоров, здоров, Якименку,

Як ти проживаєш?

Хороші гості маєш,

Чим ти їх питаєш?

-      Давав би я мед-горілку

Не хочуть же пити.

Давав би я хліб-сіль же їм,

Не хочуть же їсти.

-      Даруй, даруй, Якименку

Коня вороного.

-      Не дарую, Бондаренку,

Сам маю одного.

-      Даруй, даруй, Якименку

Кобилу рябую.

-      Не дарую, Бондаренку,

Сам маю одную.

Ой узяли Якименка

На гострії шпиці,

Понесли Якименка

У темнії ліси.

Да вдарили Якименка

Об пень головою:

-      Оце ж тобі, Якименку

Не жарти зі мною.

Прилітає зозуленька

Да й стала кувати:

-      Іди, іди, Якимихо

Якима ховати.

11.  А Шевченко в правій руці ружжо заряджає

Да як стрелив да гусарин, Шевченка не встрелив,

А Шевченко як стрелив, гусарина забив.

Отамане, отамане, ой ти батьку наш,

Пусти ж мене в чисте поле конем погуляти

Да тих куцих препоганих з коней поспихати.

Сам не піду й вам не велю у поле гуляти

Да тих куцих препоганих з коней іспихати.

В Макарові, славнім місті, пророчисте свято,

Вже ж нашого Бондаренка у неволю взято.

Да повезли Бондаренка в Чорнобиль до міста, Поставили Бондаренка да й у чоловіка.

Да послали Бондаренку солімки в голівки.

Не стеліть мні вражі сини, солімки в голівки.

Да постеліть мні вражі сини, жидівські подушки.

Да повезли Бондаренка в поле до криниці,

Ой оддавай враже сине, янчарки й рушниці.

Да вдарився Бондаренко об колоду боком,

Тоді сказав Бондаренко: «Се вже незнароком».

12.  А ось вірш поета Володимира Мангова «Чому хлопче, не цілуєш?», написаний 17 березня 2013 року:

Чому, хлопче, не голубиш,

Чому не цілуєш,

Ген й тополя зна, що любиш

Й без мене сумуєш?

-      Правду, любая, говориш,

Лебідко рідненька.

Збира кінь у полі спориш –

Шлях жде далеченький.

Бондаренко знову кличе

Корнин захищати.

Клятий лях все ближче й ближче,

А я цілувати?

-      Зійшла зоря ізвечора,

Та й не зазорілась,

Я ж на тебе, мій миленький,

Ще й не надивилась.

Твої чари, очі карі

Й у сні не забуду.

Візьму шаблю і янчарку,

І на щастя руту.

Полетів козак у поле

Конем погуляти,

Вороженьків препоганих

У пил поспихати.

Високі луки й береги,

Й води не напитись.

Хлопчину квіти вберегли,

Щоб міг прихилитись

В ніжні рученьки дівочі,

Що й вночі чекали,

Його чари, карі очі,

Цілунка ж благали.

Лети, коне, ти скоріше

Й тебе приголублю.

Ген й тополя хай побачить

Як хлопчину люблю.

13.  Сьогодні ми знаємо імена всіх полковників Війська Запорізького, які почергово керували повстанням: Йосип Шелест, Максим Залізняк, Микита Швачка та Іван Бондаренко. Відомо, що в Умані 22 червня 1768 року було проголошено відновлення козацької держави. Коліївщина – найрадикальніше від усіх попередніх повстання, яке відзначилося різаниною у першій повстанській столиці – Умані та кривавим «ярмарком на жидів і ляхів» у другій столиці – Фастові. Останній полковник повстання надвірних козаків Іван Бондаренко, який прийняв булаву в рідному селі Грузька на Київщині, сформулював такий висновок: «Не тільки лях, але й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватись їм обом, тому, що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить необмежену свободу». Саме Іван Бондаренко найдовше воював проти східних і західних окупантів та їхніх поплічників за вільну Україну. Правобережна козацька вольниця, на чолі якої в липні 1768 року став отаман Бондаренко, донині жива в пам’яті народній. І сьогодні немає жодних сумнівів у тому, що Коліївщина – важлива ланка в процесі українського національного державотворення.